Отож, Юрій Андрухович докладно розповів про віртуальний потяг, що на нього можна подивитися на сайті potyah76.org.ua: вагон перший – це поезія, другий – проза, - це вагони першого класу (творчість); вагон третій – це порівняльна антропологія, культурологічна есеїстика тощо; вагон четвертий – інтерв’ю, розмови, діалоги, тобто це вагон розмовного жанру (де вже є інтерв’ю із Аллою Татаренко); п’ятим вагоном керує Сашко Бойченко (перший заступник машиніста), який зауважив, що різниця між першим і другим класами невелика і дуже розмита... І що також вагони другого класу створені для порозуміння, а для цього треба озвучувати наші проблеми якомога гучніше та чіткіше. Вагон №6 поки що порожній, це репортажно-публіцистична журналістика, подорожні враження, до речі, на черзі сюди - нотатки Анжея Стасюка, це все має бути на злобу дня... Вагон сьомий – спальний, і що б Ви гадали там має бути? Ні, не еротика, нічого такого. У ньому “перевозитимуть” класиків, що їх уже нема. Восьмий вагон – вагон-ресторан із усілякими непристойними провокаціями. Однак редакційну таємницю, хто ж цим вагоном “опікується”, було одразу ж розкрито – це Володимир Єшкілєв... Кращої кандидатури, здається, годі знайти... Вагон дев’ятий теж поки що порожній, він – поштовий. Вагон десятий – це потяговий форум, тобто тамбур, куди можна вийти покурити, покохатися, пофліртувати, побитися врешті...

Тепер про “рожеву” мрію машиністів: знайти для цього потяга (не потягу, себто відчуття) партнера в Польщі, аби видавати паралельно польськомовну версію. “Але тут виникають певні неузгодженості в сенсі потягових реалій, - зауважує Андрухович. – Наприклад, там, у Польщі, не знають, що таке тамбур... Там є просто спеціальний вагон для курців”.

Інтернет-дизайном потяга займався Дмитро Потєхін, який на презентації зробив сюрприз Юркові – “запустив” потяг on-line. Звісно, межі вдосконалень не існує, тож, надалі заплановано втілити ідею щодо озвучення сайту (гуркіт рейок) тощо. У друкованому варіанті “Потяг’76” видаватиметься раз на рік (“the best of the best”), матеріали відбиратимуться з Інтернету шляхом голосування аудиторії (на 50%) та редакції.

День ІІ. Скандальний.
(12 червня “Четвер” (Іздрик, Подсядло), “HELIKOPTER” (Завада, Федорак))

День другий видався менш людним, але набагато більш скандальним. Звісно, сама назва чергового номеру літературного часопису Іздрикового “Четверга” “Народні пер(д)лини” дає матеріал до надуми... Цього дня Назар Гончар скромно відігравав роль завади (не Філіпа Завади, зауважте), тобто втручався зі своїми п’ятьма (п’ятьмастами?) копійками, і вже не облизував безперестанку свою екзотичну бороду, бо її вже не було.

Іздрик висловив припущення, що потрапив на авторський вечір Гончара, ще красномовніше з цього приводу “висловлювалася” його міміка та поза: він сидів на столі, звісивши ніжки, а потім таки не витримав і полишив Гончара на сцені одного. Коли ж Юрко повернувся на очі глядачів, то напис “LOVE” на його футболці кардинально змінився на “I HATE EVERYBODY”. Такий настроєвий чувак... Отож, Юрко перед презентацією хотів пообіцяти, що ніяких збоченства (на зразок танців, співів) тут не буде, але... Гончар устиг попсувати плани Юрка... Що ж до інших планів “вщент розбитого” Іздрика, то № 18 “Четверга” має з’явитися вже на початку липня, а цей, сімнадцятий, до речі, було подано до друку ще в січні...

Аналізуючи презентований номер, Іздрик попросив вибачення за плагіат із нелюбимими пакетиками кефіру, що їм треба відрізати кутики... Виявляється, це не він (Іздрик) цього не любить, а Світлана Поваляєва, із “якої” він то безсоромно здер (і про що вповідав на презентації “Іншого формату” біля “Дзиґи”)... “Вкоханий” до безтями (як то видалося) у Світланине “люблю-не-люблю”, Юрко зачитав добрий шмат її прози... Окрім того, склалося враження, що Світлана – двійник Іздрика, тільки жіночої статі... із якою письменник повністю солідаризується, окрім любові до “Королівських Зайців”, бо вважає, що у Львові немає хорошого живопису та музики... Іздрик також прорекламував більшу частину “Четверга”, що її складають паліндроми: “Там самі паліндроми, там читати нічого”(хотіло-би-ся тут вставити знак оклику, і навіть три, але ж в’язкому та монотонному мовленню Юрка такі експресивні знаки цілковито не властиві...) Ще одна третина журналу – повість Єшкілєва “Імператор повені”... Тут-то все і почалося.

Якщо слова Володимира й були прихованою рекламою, а образи означали лестощі чи то пак вдячність та підтримку упорядникові, то, направду, багатьох вони ввели у блуд і враження безмежної ненависті письменників один до одного. Ось уривки із монологу Єшкілєва: “Іздрик любить своїх епігонів... Після “народних пер(д)лин” всюди мариться щось такого, наприклад ця стеля подібна на покришку від унітазу... Чого Ви смієтеся – плакати треба! Я розумію, що Винничук сміється, але не всім же бути садистами!” Володимир також звернув нашу увагу на світлину із журналу, на якій Іздрик виколював собі очі (домальовка), виявляється, за словами Єшкілєва, він (Юрко) “це практикує”: у 1993-му хотів собі щось там відрізати, і навіть кров була... І що тепер на нас, львів’янах, лежить відповідальність за Іздрика. “Коли він жив у Станіславі, то ми його вберігали від таких-от “пер(д)лин”!!! Звісно, як завжди, Єшкілєв чогось понаплутував, бо Іздрик, насправді, порізався, коли голив черепа електробритвою, - це був єдиний перформенс у житті Юрка, а на обрізання він так і не наважився. Зрештою, кому потрібні всі ці інтимні подробиці?

На захист паліндромів Єшкілєв не змовчав: “Я не вмію так красиво знущатися над словом...” А про успіх Юрка Володимир висловився так: “В Іздрика стиль такий, що він нічим не гидує, це і є підставою його успіху”. Єшкілєву також сподобався зелений колір обкладинки “Четверга”, бо він любить жаб і сузір’я жаби, “під яким ми всі тут народилися”, він також зауважив, що в самого Іздрика є жаб’ячий синдром (він плямкає ротом, як жаба)... і це третина того, що буде із Іздриком за те, що він руйнує українську літературу, от.

Іздрик у свою чергу зауважив, що його презентації стають дедалі гидкішими (“Чи то з віком?”), і замислився, що ж то буде далі із українською літературою та “Четвергом”... Останні два роки він робив ставку на молодих авторів, зокрема на Ірену Карпу та Любка Дереша, який, до речі, сам наклав вето на 300 сторінок свого нового роману “Індастріал” (що відповідно привабить до роману ще більше читачів)...

Потім на сцену вистрибнула Ірена Карпа (жінка-дзиґа) і дзиґувала там, ніби після “50-ти хвилин трави”... Вона не була така впевнена у своїй “охуєнності”, як Єшкілєв (сумніваюся), принагідно до жаб’ячої теми згадала про українську класичну хворобу (коли жаба дусить), і попередила, що в неї скоро буде класичний синдром другої книги, поєднаної із сучасними технологіями (втручання мультимедійності): текст + звук. Сторінка така-то – відповідно до неї такий-то трек. Андестенд? “Може, помастурбувати тут, на сцені? – смикнула нервово змійку накидки. – Я сподіваюся, що мощі Оксани Забужко перегниють, тоді матимемо справжню українську літературу”. А наостанку побажала нам хорошого сексу в презервативах... Н-да... Щось у ній, Ірені, ну, та-а-а-ак нагадувало Забужко... і “Вероніку, яка вирішує померти” Коельо...

Іздрик: “А імідж то падає...”

Тимофій Гаврилів спробував опісля “без нецензурщини епатувати публіку інтелектуальними експериментами”, а саме відвертими еротичними уривками, від насолоди якими Єшкілєв просто вмирав і благав прочитати бодай ще два уривки... Але завада-Гончар промовив “усе!” голосом Гавриліва... і той мусив зупинитися, збентежений, що його голос промовив, коли він нічого не говорив...

Опісля уривку, що його зачитав Юрій Винничук, яку, як завжди, аплодували щодуху, Іздрик промовив: “Ну, нарешті, хоч щось нормальне”... Він також додав, що у наступному номері буде багато перекладів із російської та польської (Макутін-Подсядло. Польсько-руська війна)... І що все, що є і було у “Четверзі”, те, що зветься “четверговим” форматом, можна сміливо назвати “скурвленим мистецтвом” чи то пак “штукою упадльоною” за Лемом...

...Ще було присоромлене читання Андруховича та Подсядла про кохання по горілці, оплески, знову втручання завади-Гончара, шумний вихід Єшкілєва, Винничука, Іздрика і т. д. із зали “Порохівки”, презентація журналу “HELIKOPTER” Завадою та Федораком, вже ріденькі оплески, втома, те, яким має бути справжній чоловік... і... і... півтора відра вражень, що їх ледве допехкала додому... Дорогою виникло враження, що ті відра наповнені дохлими курками, як в акції “Наповнення” Влодка Кауфмана... чи ковзкими рибинами, що здохли від надміру вмісту алкоголю у воді...
Рибиною і куркою чулася... я...
Чи відрами.
Все.

Мрія ТИТАРЕНКО

P.S. Не все. Восени – продовження фестивалю! Ладнайте відра, панове!