На 45-тій хвилині презентації, коли глядачі перечитали усі настінні написи зрозумілого і незрозумілого змісту, інфо про перебування тут тоді-то і тоді-то якихось Кузі, Быка і прочіх чіста в натурє мєсних, їхні любовні рівняння, посилання і т. д., тобто на 45-тій хвилині детальної обсервації неформального інтер’єру, Іздрик тактовно (так, між іншим) звернув нашу увагу на невеличку, але красномовну деталь – дохлого щура, саме під його ногами...
Деталь красномовно мовчала, на відміну від Іздрика. Але я - ще не про (вже) 45-ту хвилину, а про (поки що) дванадцяту із кількома секундами.

Тарас Прохасько (візуальний близнюк Іздрика) на дванадцятій із кількома секундами (плюс-мінус кілька):
“Це – розмови, монологи, бесіди... Тобто йдеться не про писану, а про розмовну літературу”.
Це було по-четверте і, зауважу, саме в четвер.

По-п’яте, ще ніхто не осмілився написати передмову, окрім безстрашного Іздрика...
(І самого автора - Прохаська).
Порядний та непристойно скромний Іздрик у передмові застеріг: “... зрозуміло, що тут Вам не вдасться віднайти ані сліду мого могутнього інтелекту, непересічної уяви й психотерапевтичної щирості. Доведеться покладатися на нічим не обґрунтовану віру, що насправді Іздрик – класний чувак, просто дещо скутий, недорікуватий і закомплексований. Та хто з нас без гріха? Безгрішні дають інтерв’ю газетам “Експрес”, “Порадниця” чи “Атдахні”. А нам, грішним, залишається тільки “інший формат”. І мушу визнати – добре воно”.

По тому не завстидався прочитати свою промову і Прохасько... злегка ніяковіючи і перепрошуючи за ту третину аудіозаписів (із Іздриком), яка щоразу зникала, тож треба було повторювати інтерв’ю кілька разів і пригадувати, що ж там любив і що не любив Іздрик...

Іздрик, без жадних гальмів, перебував у процесі тугого пригадування сказаного навіть під час презентації. Він пригадав, що любить готельні номери (цього у книзі нема), чужі помешкання – ні, але ж готельні – нічиї, зокрема номери чотиризіркових готелів, де є одноразові капці і телевізори із порноканалами, щоправда, на ранок за їх перегляд доводиться доплачувати... (Страх як) не любить кефір у пакетику, в якого треба відрізати кутик... Потай полюбляє користуватися чужою косметикою. Він також пригадав скандальний трафунок, коли вижер парфуми за п’ятдесят доларів. Потім запевнив, що парфуми він споживати не любить...

Прохасько принагідно вповів про ще одну історію ще одного чоловіка (зі ще одною манією випробовувати на собі все не своє), який у чиїйсь ванні “випадково” скористався дезодорантом (а насправді газовим балончиком). Отакої. “Фацет, напевне, не пітніє до цього часу, - втулив своїх півгривні Іздрик”.

Але йшлося, здається, саме про передмову Прохаська... І то було вже по-...надцяте. Так-от... таких передмов (різних) є три: тобто до кожної книжки, до кожної особистості – відповідно інша передмова.
Із Андруховичем усе було значно простіше: розмова 5 і 6 лютого в Івано-Франківську, проведена у два сеанси, два рази по три години, без перерви і начисто, ніде фантомно не зникла. Химерність розмови для обох (Андруховича та Прохаська) полягала в тім, як пише сам автор, що впродовж багатьох років спілкування вони (письменники) жодного разу не говорили про ТАКЕ ТАК. Шкода тільки, що найцікавіші речі проговорювалися вже у четверті години, коли диктофон був нарешті вимкнутий...

Що ж до Олега Лишеги, то Тарасові оте говоріння нагадувало запис голосів птахів у живій природі... Однак, списуючи його голос на папір, автор мало не звар’ював: “... здавалося - ще трохи, і не зможу думати не за Лишегою”.
Тільки потім Прохасько зрозумів, що подавати усе те, що сказав-подумав Лишега, не варто, бо просто травматично! Така порція могла для читача стати фатальним передозуванням і спричинитися до ЗСУВУ. Тож, це інтерв’ю подане у книзі як збірка есеїв.

Із Андруховичем – у формі питання-відповіді, а от із Іздриком усе набагато складніше, як вже повідомлялося, бо свої ж власні запитання автор не зміг відчитати, третини третьої вцілілої частини – згадати, відтак усі питання окреслені так “-...?”.
Загадково-презагадково.
Бо уявляється неголене обличчя Прохаська із розчепіреними очима, цигаркою у куті губ, ногою на нозі... і з цупким та деручким неословленим знаком питання, тобто їх може бути навіть три (“???”) або підсиленим вигуком (“?!”), але дарма, бо вперто і сумлінно усюди лише Прохаськове “-...?”!!!

Автор (як і кожний нормальний автор) залишився не цілком задоволений з того, що має...
“В ідеалі, співрозмовників не треба попереджувати про запис, - розмірковує Тарас, - бо тоді проявляється інстинкт публічного говоріння, словом, багато не промовляється... Спроба вільного говоріння, говореного подумання і думання про те, що говориш. Це потрібно зараз у суспільстві... Хотіло-би-ся змінити інтонацію такого говоріння, зокрема у пресі”. Та попереду ціла серія книг, тож є час навчити пресу (в чому ду-у-уже і ду-у-у-уже сумніваюся), щось там виправити, доробити, домізкувати і те де.

Василь Іваночко, ініціатор “формату”, директор видавництва “ЛІЛЕЯ-НВ”: “Вони дуже повільно пишуть... Я їх хочу стимулювати. У Тараса було трохи вільного часу і я на нього напав, вималював із ним стратегію...” Звісно, не обійшлося і без комерційної сторони справи, бо ж “Інший формат” є таким собі інтимом, а люди “хочуть читати щось внутрішнього”...

(Або Юрко, або Тарас, швидше Юрко, але, звісно, може, Тарас додав: “Але було делікатно”. Таки, мабуть, Юрко, бо не годиться ж себе Тарасові вихваляти... Зрештою, може, годиться, і то таки був Тарас... Та годі вже!)

Василь Іваночко також довго розмірковував, де б то зробити порядну презентацію:
“Музей етнографії – старий. А тут у дворику поблизу “Дзиґи” ми вже колись презентували першу книгу Андруховича. Щоправда, сьогодні зранку було трохи зимно”.

Тепер про плани Іваночка-Прохаська:
четверта книга – із Забужко, весною видати всі дев’ять книг,
(у проекті також братимуть участь о. Борис Гудзяк, Ліна Костенко та ін.).
Тобто “Інший формат” – не виключно галицький, хіба що виключно український. Наразі.

Презентацію ніяк не могли викінчити. Це була не проблєма, ні, але протяг вже не пестив вуха та волосся, а добряче дмухав і розкуйовджував усе і всіх...
На прощання Іздрик із Прохаськом зачитали уривки зі свого листування-на-загал, чийогось літреміксу на “Матрицю”, під час читання якого Іздрик вдало імітував телефонне пі-і-і-ікання (так замінив нецензурну лексику) та “ве-е-е-е” блювотиння одного із героїв... Митцям і того було замало, тоді вони запропонували почитати старенькі номери “Поступу”, хтось не зрозумів жарту і обурено: “Ще чого”... І то вже було по-останнє.

По-післяостаннє, авторка цього інформативно-хаотично-дотично-і-недотично-неформально-неформатно-(і те де) чогось там (хай буде міксу) – Мрія ТИТАРЕНКО. Все