Пожива від «Українського Тижня»
У четвер, 10 жовтня, в арт-кав’ярні «Квартира 35» на другому поверху «Дзиґи» відбулася зустріч з членами редколегії журналу «Український Тиждень». Мав приїхати на зустріч і його шеф-редактор Юрій Макаров, але, на жаль, через хворобу не зміг. Це помітили, правда, тільки журналісти, які прийшли поспілкуватися з одним з найвідоміших своїх колег – та й ті швидко втягнулися в цікаву розмову. Всі інші насолоджувалися короткометражними фільмами, які тижнівці привезли із собою – і неодноразові вибухи оплесків свідчили про те, що підбір програми було здійснено якнайвдаліше.
А розповідав про журнал і відповідав на питання заступник головного редактора Павло Солотько.
«Тиждень – це журнал, який не є просто дайджестом новин, а піднімає тенденційні питання. Його цільова аудиторія не розбита на сегментні ніші – це інтелектуали, тобто ті, хто читає непопсові речі, слухає непопсову музику, дивляться непопсове кіно. За цим же принципом ми організовували фестиваль: добирали карикатури на виставку, що відбулась тут кілька тижнів тому, проводили джазові концерти і зараз проводимо фестиваль короткометражок. Це велика промо-акція, яка стартувала 1 вересня цього року. Ми вже об’їздили 10 міст, в основному – міста Східної України: Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Херсон, Одеса, Сімферополь. Цю підбірку короткометражних фільмів зробив спеціально для нас Андрій Халпахчі з фундації кінофестивалю «Молодість». Акції Українського Тижня включають в себе також джазові концерти. В Одесі й Дніпропетровську ми влаштували концерт Ігоря Закуса з його групою «Z-Band». Зрозуміло, що основна наша мета – просування журналу в регіонах. Для цього можна використовувати різні інструменти. Можна викупити білборди, засвітити небо своєю рекламою, дати рекламу на телебаченні й радіо – і так збільшити продаж. Але ми чітко розуміємо, хто є наш читач, тому нам слід знайти нестандартний підхід і, в першу чергу, зробити йому приємне, а не просто засмітити інформаційний простір. Наша програма й визначає нашу аудиторію. Нею ми хотіли показати нашу суть, наш дух.
Наші рефлексії з приводу політики – це не тільки репортажі. Це можуть бути візії майбутнього, або провокаційні питання (на кшталт того, як з нагоди приїзду МакКартні ми з серйозним виглядом розпитували людей про їхню думку з приводу прийняття Полом ісламу – і вони цілком всерйоз почали роздумувати з цього приводу). Таким чином ми висміюємо такі людські риси, як пафос і тупість. Звичайно, в нас є й серйозні репортажі, задля яких ми відправляємо наших кореспондентів у відрядження за кордон або по регіонах. Ми працюємо також з відомими журналістами, як-от Марія Старожицька (колишній кореспондент «Огонька»), Наталка Васютин (вона працювала в «Бліку», який важко назвати інтелектуальним виданням, але її журналістський стиль відзначається неабиякою спостережливістю)…
Ми уникаємо політичної аналітики, коли коментарі дають куплені політологи, зате хочемо передати емоції. Є видання, на сторінках яких політики подають один одному сигнали – ці видання хочуть бути суб’єктами політичного процесу. А ми цим не займаємося.
Кожне видання має свого власника, який визначає його редакційну політику і забороняє писати про те чи інше, принаймні в негативному ключі. Про що ніколи не напише Український Тиждень?
Український Тиждень не має табуйованих тем. Хіба що ми не напишемо про те, з цим принципово не погодиться наша редакція. Але нас там 10 чоловік з дуже різними політичними поглядами. В нас є анархісти, є содіал-демократи, є закостенілі націоналісти – і ми постійно конфліктуємо між собою на цьому ґрунті, але мусимо знаходити золоту середину. В результаті виходить такий собі зріз суспільства. Ми намагаємося висвітлювати всі проблеми, про які знаємо. Хіба що ми не будемо писати нахабної антиукраїнської пропаганди. Але при цьому нас регулярно звинувачують, що ми продалися то оранжевим, то Регіонам – на основі блоків про нас вже легенди можна складати, мовляв, УТ – це проект, який покликаний виявити всіх українофілів, щоб їх потім знищити і подібна маячня.
Чому акцент промоції робиться переважно на Схід України?
Ми однаково цінуємо своїх читачів у всіх регіонах. Але тур побудували таким чином, бо вважали, що на Сході нам буде складніше. Виявилося однак, що ні – всюди були такі самі аншлаги, як тут, в Донецьку спілкувалися українською мовою – насправді таких проблем, як це намагаються подати більшість видань, немає. Зазвичай ми орендуємо кінотеатри на 200-300 місць, розуміючи, що навряд чи прийде більше людей. Тому для наш шоком було Запоріжжя – там людей прийшло вдвічі більше. І у всіх містах фільми – а вони ж непрості, так би мовити, для гурманів – додивлялись до кінця, що не може не тішити. Так само багато людей прийшло й на Закуса. Такі концерти проходять нечасто, та й вони, як правило, комерційні , а у нас всіх був безкоштовним; люди приходили потім, дякували. Було приємно.
Ви розраховуєте на думаючих людей. Не боїтесь прогоріти – в силу вузькості ніші?
Не така вона вже й вузька. Ми намагаємося робити продукт, який буде цікавим більшості. Наш журнал точно не вимагає попередньої підготовки читача, не є вузькоспеціалізованим в інтелектуальній чи богемній сфері. Нема читача, якому буде цікавий цілий номер, але ми намагаємося компонувати журнал так, щоб у кожному номері кожен читач міг знайти собі щось цікаве.
Яке видання ви вважаєте своїм найближчим конкурентом?
Ми орієнтуємося на «Кореспондент», «Фокус», «Профиль», «Эксперт». Нас часто порівнюють з «ПіКом». А якось один читач-технар з Дніпропетровська написав, що ми нагадуємо йому «Химию и жизнь» - це був для мене найвищий комплімент. (Макаров взагалі каже, що технарі – вдячніша публіка, ніж гуманітарії).
На Заході зараз популярна авторська журналістика. Як ви ставитесь до неї?
Ми не робимо на цьому особливого акценту, але намагаємося, щоб у нас було побільше нових облич з гарним почуттям пера.
Не страшно починати видавати такий журнал українською?
Ні. Подивіться: українська й російська співіснують в нас так органічно, що багато людей просто не звертають уваги, якою мовою вони читають. Головне – якість інформації, а орієнтуватися тільки на україномовну аудиторію, як на цільову – тупиковий шлях. Часто на рівні менеджерів немає усвідомлення того, що в нас достатня кількість людей володіє і українською, й російською, але це елементарно з’ясовується за допомогою соціологічних опитувань. А якщо людина налаштована до української мови на рівні «что это за диалект?!», то їй і журнал нічого читати – спільної мови ми не знайдемо. Та й таких людей вкрай небагато.
