Кабінетна зустріч з Володимиром (КЛІМом) Клименком

8 жовтня в книгарні-кав’ярні «Кабінет» відбулася зустріч з Клімом (він же Володимир Клименко), легендарним театральним режисером. Юрко Кучерявий, незмінний організатор подібних зустрічей, заповідав, що розмова вестиметься про театр та літературу, але хто може контролювати Кліма?

Його потужна особистість не тільки не вимагає ніякого модерування, але й не залишає місця для будь-яких питань. Він безапеляційно, але тонко заповнює весь доступний комунікативний простір. Тож замість діалогу вийшов практично театр одного... режисера, який виголосив двогодинний монолог, такий собі потік свідомості. При цьому не було ні нудно, ні нецікаво - на то ж він і Клім, знавець феномену людини, оператор настрою глядачів. Весь його монолог був плавним, але несхитним крещендо - тихий і, здавалося, несміливий на початку Клім до кінця розійшовся подібно до демонів (гарпій, фурій) - причому тема не грала ролі, він міг дуже тихо і спокійно розказувати про бурну молодість і пристрасно - про політику. Говорив він багато, всього тут не передати, але найцікавіше, як мені видається, він розказав на початку, відповідаючи на питання «як ви стали відомим режисером, як прийшли в театр?» Послухаймо ж його рецепт.

«Я не думаю, що я режисер великий, чи там відомий», - сором'язливо почав Клім. Однак з подальшої його промови було видно, що він таки думає і знає, що він таким і є: «По-друге, я й не український - в тому сенсі, що театр єдиний, і він у Бога. Просто був час, коли мені посміхнулася доля, так що я зміг робити все, що захотів. Ось перше, що необхідно - доля. Інакше буде як в тому анекдоті: жаліється Абрам до неба, мовляв, Господи, чому в мене нічого немає? А звідти голос: «Ну не люблю я тебе, просто не люблю». По-друге, треба - це вже з іншого анекдоту - дати Богові шанс і купити лотерейний квиток. І по-третє, вам потрібне фантастичне дитинство. Я не маю на увазі надмірний догляд і розкіш. Я маю на увазі, що якось в дитинстві ви повинні зрозуміти, що таке смерть. І на протязі всього подальшого життя ви повинні відчувати, як ця тітка розмовляє з вами. Інакше ви ніколи не станете митцем. Вас повинні виховати мама і дід, як у Сартра, або бабця. Також все залежить від того, яку першу книжку ви побачили, хто були ваші батьки, які були ідеї в той час, коли ви народилися... Врешті, якби мені сказали, що я буду театральним режисером, я би підняв цю людину на сміх. Я став театральним режисером тому, що все інше в мене вже не виходило. Я хотів зовсім іншого, але вийшло так, що коли мене вже нікуди не брали, то все ще брали в театр. Кожен з нас - дитя свого часу. Я народився при Сталіні, раннє дитинство було при Хрущові, на юність припала страшна доба, коли художники не народжувалися, а якщо й народжувалися, то потім страждали; мене назвали Володимиром на честь Леніна, і батько вчив мене робити замітки на полях книжок, бо так робив Ленін; всі його твори я перечитав. Але художник завжди йде проти часу. Якщо ти робиш щось кон'юнктурне, ти не митець. Крім того, якщо ви у щось вірите, віддаєтесь якійсь справ, в щось закохуєтеся - то хай це буде до потемніння в очах.

А найголовніше - вам слід попасти в правильне місце в правильний час. Одного разу в Петербурзі, куди я поїхав було «ставати художником», я почув від одного чи то естонського, чи то фінського педагога - не згадаю його імені - відповідь на питання про те, як стати відомим: «Потрібно 99% любові до праці, 99% таланту і 100% везіння». Інакше буде як у Ніцше: «Заратустро, хто найбільший полководець? - Ось цей, - показує Заратустра на п'яного бомжа. - Ти насміхаєшся? - Ні, це він. Просто народився не там і не в той час».

Ще ви з дитинства повинні належати до «золотої молоді» - нехай своєї маленької, сільської, але «золотої». Мені повезло, бо я виріс в чудовому середовищі. Навколо мене були геніальні люди, багато геніальних людей. Коли мене питають, як стати великим режисером, то я відповідаю, що навколо тебе повинно бути багато геніальних людей. І коли золото тоне - гівно спливає, так і сталось зі мною.

В тому в селі під Миргородом, де я виріс, все було театром. Тепер, коли я приїхав в те село і пройшов тою вуличкою, де маленьким хлопчиком мене вели до школи - я зрозумів, хто я таки. Я вчився у школі, куди ховали всіх геніїв - людей з неймовірно поганою долею, але дуже талановитих. Моя мама була грандіозною вчителькою математики, а батько - його кликали «Гефест», бо не мав однієї ноги - вчителем історії. Тому все моє дитинство було пов'язане з міфологією. Про бабусю мою казали, що у свої 82 вона ще перед парубками колесом ходила... Це був казковий світ, і саме тому я говорю, що мені повезло з долею.

Я поступив у театральний, не збираючись цього робити. Якось в Москві ми сиділи в ресторані «Прага» - це було єдине місце, де була кава - і пішли в театральний інститут у туалет, просто тому, що він був найближче. Але коли ми виходили, на машині під'їхав Ефрос, і, переплутавши мене з Васільєвим - а ми зовнішньо були дуже схожі, по-дружньому штовхнув мене - і, як за Кастанедою, я переселився в інший світ. Перед тим я часто поступав то в один інститут, то в інший, але ніде не затримувався - вже на третій день відчував, що мені тут не місце. А поступивши в театральний, відчув, що відступати немає куди, - всі інші таланти, які я мав, я вже прогуляв, нічого не залишилось. Тому я часто казав, що якщо Ефрос мене вижене, я його зарубаю, як Раскольніков. Перед тим я ще навчався в Харківському Авіаційному, який не належав Україні, а підпорядковувався безпосередньо Москві. Ми там могли влаштовувати дискотеки, рок-клуби, навіть ще в 73 році там був політичний дискусійний клуб. Але в ХАІ я курив траву, в університеті я міняв платівки - всі три курси...

Якщо хочете ще співпадінь, то ось. Якось на першому курсі я захворів, потрапив до лікарні, і там випадково почув уривок із розмови двох професорів: «А вот Юрский пишет, что актер в театре ведет себя, как больной, - экономит действия». Ця фраза, контексту якої я так ніколи й не дізнався, в'їлася в пам'ять. Ще за пару років я знову захворів і, будучи без свідомості, постійно кричав. І мій сусід зі студії «Радуга» в Харкові, щоб мене заспокоїти, постійно розказував мені про театр. А, може, насправді в театр я попав завдяки Гриші Гладію, сусідові по кімнаті в Харкові, який по ночах під Густава Малера перекладав мені з французької Арто, з польської Гратовського, з англійської Крега?.. Я не знав, чого він мені це читає. Але театральна тема засіла в мені просто на рівні підсвідомого.

А ще якось, коли я поставив свою першу виставу в Харкові, мені хтось сказав: ти повинен бути режисером. Я відповів, що не люблю театр, на що почув: «Людина повинна займатися тим, що в неї виходить, а не тим, що вона любить». Нам дуже складно відрізнити соціальні стереотипи від власних бажань. В мій час були модні фізики, і я хотів бути фізиком. Мені до цього часу сняться зоряні війни, та такі, що весь Лукас і вся наукова фантастики проти цього - «детский лепет».

Великий вплив на мене також справила книжка «Феномен людини» Тейяра де Шардена, його ідея про спосіб зв'язку духу з матерією. Її мені рекомендували, але я ніяк не міг її знайти. Але одного разу ми поїхали на гастролі в Гомель, я зайшов там в бібліотеку і просто сказав «Феномен человека». Молоденька бібліотекарка, очевидно, ще не зовсім добре розібравшись у тонкощах своєї роботи, винесла мені її (а там стояв гриф «секретно», і я був першим читачем тієї копії). В своїй театральній студії я й сам досліджував те, що вслід за Шарденом називав феноменом людини, намагаючись зрозуміти, чим же людина є. І прийшов до висновку, що науці слід за елементарну, неподільну частинку приймати людину, це неймовірне створіння».


Фото зі сайту teatre.com.ua
EFANDY для ZAXID.NET