У середу, 1 жовтня, о 18 год. у арт-кав'ярні «Квартира 35» !!!
(вул. Вірменська, 35, «Дзиґа» - другий поверх)
відбудеться зустріч із Олегом Лишегою.
В перший день жовтня відвідувачі «Дзиги» мали можливість зустрітися вживу з Олегом Лишегою, митцем, відомим не так своїми творами, як собою самим. Лишега – людина-легенда, знаний своїм технофобством і невловимістю. Зазвичай його вважають поетом. Однак як з'ясувалося цього вечора, він також і скульптор. З'ясувалося – бо діяльність непублічного Лишеги зазвичай залишається загадкою для більшості.
Цього вечора публіка побачила більше, ніж розраховувала. По-перше, Лишега запрезентував знятий Дарією Ткач документальний фільм про скульптора Григора Крука (правда, враховуючи специфіку Лишеги, він вийшов скоріше містично-медитативним, ніж інформативним). Так що його репутація технофоба дещо розвіялася – все ж, вільм був знятий відеокамерою («Але маленькою!» - зазначив Лишега, показуючи на справді невеличку відеокамеру в руках Дарї Ткач, що знімала його й на цьому вечорі.) Подруге, Лишега приніс із собою з десяток власних дерев'яних скульптур, з'явившись цього разу в образі скульптора. Лишега часто порівнював скульптуру з музикою («Мабуть, скульптура найближча до музики. Тільки музика розтягнута в часі, а скульптура – зібрана в тугий пучок»), тож, розставивши свої скульптури на роялі, він ще раз засвідчив їхню єдність (і вищість скульптури, авжеж).
Навколо скульптури була побудована і вся розмова з Лишегою (чи, вірніше, промова Лишеги.) Починаючи її, він так розкривав метафізику скульптури : "Ми стараємося говорити про поезію не римами, не канцонами якимись, а мовою пластики й кольору. Колір і відтінки - це речі, які найбільш незахищені. Пластика, звичайно – це продукт ночі. Коли живопис – це, переважно, день (ці кольори, це сонячне світло) – то скульптура – це місячне світло, це ніч."
Він розказав про всіх своїх улюблених скульпторів і поетів, проїхався по зв'язку музики з літературою (особливо у ХХ столітті) – і, схоже було, він може говорити про це безмежно, якби його не спросили таки розказати про свою власну скульптуру:
"Мені цікава мова сокири. В мане є сокира з широчезним лезом (*чим більше сокира, тим вона точніша), тільки сокира має свою справжню мову, прамову. Різці, долота, свердла не мають власної мови, вони – чорнороби, а сокира - творець, вона категорична, вона весь час веде сольну парті.ю. Мені важливо в дереві виявити не мої амбіції, а амбіції сокири.
Мої скульптури – це така пересувна виставка, яка поміщається в одному рюкзаку. Я дуже рідко виходжу в світ, але якщо така нагода вже трапляється, то я користаюся нею, щоб нав'язувати свої погляди на скульптуру. Ви сьогодні маєте нагоду побачити цю унікальну виставку, якої ще не бачив ніхто у світі. Я ще намагався демонструвати її не Форумі, але тоді людям було не до скульптури, вони бігли за книжками. Тут представлено з 10 порід дерева. Кожне з них – матеріал, який потребує ретельного вивчення і особливого підходу, окремий світ. Знаєте, коли мої товариші-скульптори починають говорити про грушу як матеріал, то для них пропадає все навколо, всі дезодоранти культури. Ми можемо говорити про грушу, про шовковицю, про явір цілий вечір – настільки це багаті стихії. Ми знаємо їх тільки поверхово.
У кожній скульптурі живе принаймні 1000 років. Роблячи її, я заходжу також десь туди, а потім вертаюся в цей грішний світ. Це дуже витончені маніпуляції з часом. На кожній фігурці більше 10 000 ударів сокирою.»
Скульптор працює не тільки з деревом чи каменем, - наголосив Лишега. - Я знаю прекрасного скульптора Сашка Чоботаря. Він зараз вирощує виноград, найнявшись в науку до колишнього капітата ппідводного човна. Рука скульптора потребує постійної зхміни матеріалу: камінь, глина, виноград, горілка… Правда, з горілки не виліпиш., а з винограду можна.
Наостанок він розповів про те, як для нього співвідносяться ці два види мистецтва – поезія і скульптура:
«В принципі, це одне й те ж. Поезія живе в різних мовах, і тільки одна з них літературна, але вона далеко не основна. В наш час вона чомусь абсолютизується і проголошується, що спочатку було слово і т.д., Але мова далеко не одна література, і часто в мене назріває потреба висловитися п-справжньому. Лутература з зараз стала радше фабрикою макулатури. Пластика – це поезія, висловлена іншою мовою. В періоди, коли я займаюся скульптурою (це триває , по 5-6 років), я не пишу нічого. Скульптуру робить рука, і вона веде вперед. Якщо ж я вже починаю думати, що воно значить, про метафори – рука втрачає епевність. В нас дуже поважаєтсяь метафора у літературі -* мені це не цікаво, є речі глиблі. Наприклад, метаморфоза, яка говорить про зміни в часі і просторі. А коли моя рука перестає відчувати пластику, тоді я починаю писати. Але в поезії я зараз відсуваю засиля філології, а вона – найбільший ворог поезії. Філологи пахнуть словами і гуртожитками, - причому тут поезія?»
За цим Лишега взявся до згадок про своє театральне минуле в ранні 90-і та про співпрацю з Сергієм Проскурнею.
Традиційних для таких зустріей питань в кінці майже не було, тільки зхнайомі митця спромогалися на якісь репліки. Річ в тому, що Лишега радикальний і безкомпромісний: він не залишає публіці простору для неї самої, він заповнює собою зал і проникає в свідомість кожного, хто наважився прийти на зустріч. Лишега - це завжди несамовитий потік енергії, яка буквально збиває з ніг. Він може собі це дозволити, бо ж роками збирає її в природі, скупо витрачаючись на творчість - тож при виступах на публіці може дозволити собі вибухнути. Але хтозна, на скільки років він сховається тепер від людей знову...
Про попередню зустріч: dzyga.com.ua
