| вересень 2006 |
| Фото: Андрій Вишковський |
 |
 |
|
| Слем як останній акорд Форуму видавців
Активну участь у цьогорічному Форумі видавців взяло мистецьке об’єднання „Дзига”. Зокрема у приміщеннях галереї „Дзига” відбувалася низка вельми цікавих перезентацій та прес-конференцій, а ввеері та вночі вся програма Форуму видавців була сконцентрована не де небудь, а в „Ляльці”. Тож спробуємо оглянути те найцікавіше, що відбувалося у „Дзизі” та „Ляльці”.
День третій і останній (вечір)
В останній вечір Форуму, коли за традицією піонерських таборів мала б відбуватися „королівська ніч” із купою цікавих і веселих (а для декого не дуже) „западлян”, все минуло дуже швидко і якось зовсім невесело. Можливо, це і є та головна „западляна”, хоча, мабуть, причина в іншому. За кілька днів шаленого темпу Форуму всі – як учасники, так і гості страшенно втомилися, тож на заключний акорд ні перших, ні других вже не вистачило.
На недільний вечір у „Ляльці” було заплановано слем-турнір, майстер-клас зі слему та закриття фестивалю. Якщо покластися на банальну логіку і „тайм-кіпінг”, а крім цього отримати підтвердження ще й з програми, все це мало б тривати щонайменше до півночі (розпочавшись за планом о 20.00), однак ті хто припізнилися у „Ляльку” на „якихось” півтора години вже нічого не застали. Тобто застали невеличку жменьку доволі аморфних і втомлених людей (справді, дуже невеличку) – переважно молодих поетів, так званих „двотисячників”, „розбавлених” Жаданом, Гончарем і Прохаськом. Щоправда останній залишався не надовго – вочевидь поспішав на поїзд Перемишль- Чернівці. Саме ця жменька пристніх у „Ляльці” і стала крпакою ХІІІ Форуму видавців.
Втім, звісно, не правильно було б не згадати про те міні-дійство, яке все ж таки відбулося у „Ляльці” недільного вечора. А це слем-турнір
Що ж таке цей слем і з чим його їдять? Говорячи просто – це модна фішка (на думку декого) привнесена на наші терени із Заходу (а точніше, з-за океанного Заходу). Головними „апостолами” цього явища в Україні є ті ж таки „двотисячники”, передовсім, Лазуткін та Стронговський.
Спрощуючи, можна сказати, що суть поетичного слему не в тому, що ти читаєш, а як ти це робиш: наскільки щиро, експресивно, емоційно і артистично. Саме це демонстрували кілька юних поетів у „Ляльці”, назвавши це слем-турніром.
Не знаю як кому, та особисто для мене має значення що слухати. Звісно, куди цікавіше слухати експресивного Жадана чи Покальчука, аніж якихось флегматичних авторів (навмисно не наводжу приклади – кожен, мабуть, сам знає таких екземплярів). Однак якби Жадан та Покальчук несли повний „брєд”, а ті самі „флєгми” читали вартісні вірші, то симпатії слухачів були б, мабуть, на боці останніх – принаймні, мої – точно. Але це абсолютно суб’єктивна думка і це зовсім не значить, що учасники слем-турніру у „Ляльці” читали казна що. Просто за зайвопоказною експресією часто втрачається увага до змісту і по завершенню читання (перепрошую, слему) виникає таке осбі запитання: „А що, властиво, хотів сказати автор?”
Захар Беркут
|
|
